Російські оборонні підприємства закуповують обладнання для виробництва вибухівки в німецької компанії Siemens, обходячи через китайських посередників. Ситуація — не локальний інцидент, а симптом системної проблеми.

Країна-агресор або її підконтрольні підприємства через «фірми-прокладки», за посередництва КНР імпортували елементи промислової автоматизації, які виробляє німецький конгломерат. Ці пристрої далі увійшли до ланцюжка виробництва вибухівки та снарядів на підприємстві, що обслуговує загарбницьку війну росії.

Практика показує — навіть коли санкції існують на папері — недбалість та політична воля дозволяють їх обходити. Відсутність суворого контролю над експортними ланцюгами, недбалість постачальників і небажання швидко карати посередників дозволяють західним технологіям працювати на російську військову машину. А виправдання — «ми нічого про кінцевого споживача не знаємо» втрачає актуальність, коли ця зброя і боєприпаси вбивають наших військових на полі бою.

Європейський Союз реагує повільно: блок ввів санкції проти кількох китайських компаній лише наприкінці 2024 року й розширював список у 2025-му. Блок починає діяти тільки тоді, коли не залишається іншого вибору, щоб зберегти обличчя. Щоб санкції мали реальний ефект, вони мають запобігати торгівлі з рф, а не демонстративно затикати дірки, коли вони стають очевидними для всіх. Тим часом виробники й посередники знаходять нові маршрути і вразливості в системі експортного контролю.

Це — не технічна помилка, а політичний вибір: дозволяти торгівлю і захищати експортні інтереси приватних компаній, навіть якщо частина товарів потрапляє на вій­ськові заводи кремля.

Висновок для України простий. ЄС і його члени керуються власними інтересами, не важливо промисловими, торговельними чи геополітичними. Коли ці інтереси стикаються з безпековими потребами України — виграють інтереси торгівлі.

Якщо євроінтеграція означатиме віддати частину зовнішнього й економічного суверенітету на користь об’єднання, яке або не здатне, або не хоче захищати наші інтереси під час війни, то виникають серйозні сумніву у її доцільності. Майбутнє України не має будуватися на наївній вірі в безкорисливу солідарність ЄС, коли реальна політика його членів подекуди грає на користь загарбника.

Поки ЄС не почне контролювати свої експортні ланцюги не декларативно, а системно, блокуючи механізми обходу — це дає Україні чіткий сигнал, що вона в політиці об’єднання виконує роль інструменту для задоволення власних інтересів, а зовсім не рівноправний партнер. Тому й нам варто ставитися до ЄС більш прагматично, підтримуючи дружні стосунки із союзом доти, доки це в наших інтересах, але в жодному разі не вступати туди, перетворюючись на ресурсний додаток та джерело дешевої робочої сили.