За даними аналітиків, лише в липні 2025 року п’ять найбільших імпортерів у ЄС заплатили росії близько €1,1 млрд; Угорщина — лідер за платежами, близько €485–€500 млн того місяця. Ці цифри особливо приголомшують у порівнянні. У третій рік повномасштабної війни країни ЄС заплатили за російські викопні палива ~€21,9 млрд, що, приблизно, на €3 млрд більше, ніж уся фінансова допомога Україні у 2024 році (€18,7 млрд).

Іншими словами, європейський ринок продовжує генерувати значні доходи для агресора, тим самим, фінансуючи загарбницьку війну проти України. Водночас у ЄС намагаються заспокоїти власну совість, надаючи фінансову допомогу, яка, у результаті, програє не тільки в загальних об’ємах, а й у своїй системності.

Що це означає на практиці? По-перше, коли на кону — робочі місця, енергетична стабільність і корпоративні прибутки, країни ЄС без зайвих роздумів обирають власну вигоду замість принципів. По-друге, як показує практика, їхні санкції працюють здебільшого декларативно: поки бюрократи рахують списки заборонених товарів, торгові ланцюги — й обходи через треті країни — продовжують функціонувати. Результат: російська економіка отримує ресурси, що живлять воєнну машину, тоді як Україна платить криваву ціну за безпеку і «економічну стабільність» ЄС.

Попри те, що це не значить, що нам потрібно відмовлятися від стратегічного партнерства та дружби з ЄС, Україна не може дозволити собі перетворитися на ресурсний додаток та ринок збуту для об’єднання, яке керується виключно власними прагматичними інтересами, які прямо протилежними до інтересів нашої країни.