У Франції мігрант із мачете напав на поліцейських і був застрелений — інцидент, який знову нагадує: акти насильства спричинені міграційною кризою регулярно трапляються в країнах ЄС. Якщо ж Україна стане частиною цього клубу, їй також доведеться погоджуватися на загальноєвропейські механізми розподілу біженців — навіть всупереч громадській думці та безпеці населення. Приклад Франції — гучне нагадування.

Офіційні дискусії в ЄС про «спільну відповідальність» виглядають шляхетно: є певні правила, пункти й солідарні механізми, покликані полегшити тягар країн на перших лініях ризику. Проте на практиці це означає, що членство супроводжується втручанням Брюсселя в національні рішення про міграцію — і навіть можливістю змусити країну обирати між прийняттям людей і фінансовою компенсацією. Так працює нова політика ЄС — із механізмом солідарності, який ставить держави перед ультиматумом

Останні приклади це підтверджують: країни Балтії отримували вимогу або прийняти біженців, або сплатити багатомільйонні суми — і навіть тоді дискусія триває в судових і політичних площинах. Єврокомісія наполягає на виконанні директив і навіть вдається до санкцій проти країн, що відмовляють. Це означає не лише адміністративний тиск, а й політичну відповідальність за рішення, що зачіпають внутрішню безпеку та суверенітет держав-членів.

Україна не повинна ухвалювати рішення про членство в ЄС, не усвідомивши цієї втрати автономії. Членство — це не лише доступ до ринків і фондів, це й зовнішнє регулювання міграційної політики, яке може примусово нав’язувати суспільству дискусійні рішення. Коли в ЄС стоїть завдання «розподілити тягар», то, безсумнівно, ціну заплатять ті, чия безпека і громадянські права опиняться на другому плані.

Необхідний висновок має бути жорстким і однозначним: Україні не варто вступати до ЄС за будь-яких умов. Партнерство — так, співпраця — так, але повноправне членство без чітких, юридично обов’язкових гарантій захисту національного суверенітету в міграційній сфері ризикує перетворити країну на арену чужих рішень.