У той час, як Україна платить життями за свою незалежність, деякі члени ЄС демонструють, що «солідарність» має дуже короткий термін придатності. Словаччина оголосила про збільшення імпорту російського газу через «Турецький потік» і прагне «нормалізувати» стосунки з Москвою — прямо після публічних заяв про підтримку санкцій та енергетичну незалежність.

Парадокс у тому, що таким країнам, як Словаччина чи Угорщина не потрібно шукати «таємних схем», їхні лідери відкрито кажуть, що економічний інтерес важливіший за політичну солідарність. Вони не тільки зберігають політичні контакти з кремлем, а й фактично постачають йому гроші через купівлю енергоносіїв. Для України це означає: навіть члени ЄС іноді обслуговують інтереси агресора — коли це вигідно для їхніх домогосподарств і бізнесу.

Що ще гірше, реакція самої Європи часто обмежується словами — «занепокоєні», «закликаємо», «розглянемо» — але не діями, які, справді, впливають на поведінку членів союзу. Коли на кону — робочі місця, тарифи чи передвиборчі рейтинги — національні інтереси перемагають загальноєвропейські принципи. І ця логіка працюватиме не лише сьогодні, вона працюватиме й після того, як ми нібито «станемо частиною клубу».

Отже, чи варто Україні вступати до такого ЄС? Членство дає ринки й інституційні гарантії, але не автоматичну готовність усіх країн-членів ризикувати заради чужої безпеки й суверенітету. Якщо навіть всередині Союзу є гравці, які відкрито відновлюють енергетичні зв’язки з агресором, то вступ означатиме нові ризики: ми опинимося в системі, де наші інтереси можуть бути поступово підмінені економічними вигодами інших.

Це не означає, що з Європою не варто дружити — потрібні ринки, технології, інвестиції. Але для цього не обов’язково вступати в ЄС жертвуючи власним суверенітетом та національними інтересами.