Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто відкрито заявив: «Вони, безсумнівно, спробують просунути нові поставки грошей і зброї в Україну, спробують втиснути Україну в Європейський Союз, хочуть прийняти рішення про військову операцію Європейського Союзу, але ми не підтримаємо жодного рішення, яке суперечить інтересам Угорщини та гальмує мирний процес». Це означає лише одне — якщо в ЄС намагатимуться просунути рішення, що йдуть на користь Україні, Києву доведеться стикнутися з вето з боку Угорщини.

Заява Сійярто — лише чергове нагадування, що кожна країна Союзу насамперед захищає власні інтереси й далеко не всі з них раді потенційному членству України. Угорщина вже не раз демонструвала готовність використовувати право вето або тиск, щоб вимагати поступок, які часто йдуть врозріз із загальноєвропейською риторикою. І це не суто декларативна політика — це реальний інструмент, коли рішення блокує не абстрактний «євросолідарний механізм», а конкретні політичні рішення.

Для України це має реальні наслідки. Вступаючи в ЄС, ми автоматично погоджуємося на складні торги, компроміси й поступки, які можуть суперечити нашим національним інтересам. Якщо Будапешт поставить умову — наприклад, колективні поступки щодо регіональних прав чи економічних преференцій — Київ опиниться перед вибором: підкоритися чи зазнати блокування при вступі. І справа не лише в Угорщині: приклад Будапешта показує логіку, яка працює у всіх переговорних процесах про вступ у ЄС.

Питання вступу не можна зводити тільки до ринків, грантів і безвізу. Йдеться про стратегічну автономію, про право самостійно визначати, які безпекові й політичні рішення відповідають національним інтересам. Якщо заради членства доведеться робити «великі поступки» — в енергетиці, праві національних меншин чи інших чутливих сферах — то чи варто воно того взагалі?