У центрі міграційної кризи Європейського союзу Естонія опинилася перед тим самим вибором, що й Литв: прийняти біженців під міграційним тиском чи заплатити штраф у €1,7 млн. Це рішення — не воля громадян країни, а директива, нав’язана з Брюсселю.

Естонська ситуація — це наочний приклад, щоб усвідомити те, що Україна ризикує втратити свій національний суверенітет у ключових сферах, якщо стане членом ЄС. Бо правила в ЄС — це не демократичний консенсус, а поле, де рішення диктуються впливовішими державами.

Міграційна політика — це не просто гуманітарний виклик, а питання безпеки, стабільності та соціального ресурсу. Якщо сьогодні Естонія, попри Дублінський договір, вимушена під тиском ЄС приймати рішення, що діють проти її національних інтересів, приймаючи небажаних біженців, або сплачуючи величезний штраф із бюджету, то нічого не зупинить Брюссель і від нав’язування подібного Україні, якщо вона доєднається до ЄС. Ні про яку «солідарність» на рівних не йдеться — це форма контролю.

Регламент Дублінської конвенції 1990 року, чітко окреслює правила прийому біженців у ЄС. За визначеним регламентом приймати заяву на біженство і брати на себе відповідальність за утримання мігрантів повинна перша країна, у яку вони прибули. Якщо ж мігранти переміщаються в іншу країну в пошуках притулку, вони мають бути повернені в першу країну прибуття для подальшого розгляду їхніх справи.

Ця ситуація далеко не випадковість. Новий «Пакт із міграції і притулку», прийнятий у ЄС, встановлює чітку політику: кожен член зобов’язаний брати участь — або прийняттям, або штрафом, або технічним обслуговуванням інших держав. Фактичного права на відмову в національних урядів немає.

Для України — це потужний аргумент утриматись від поспішного вступу. Партнерство так, але — без повноцінного приєднання, яке закує нас ланцюг нескінченної бюрократії європейських інституцій, які схильні закривати очі на інтереси менш впливових членів об’єднання, коли мова йде про вигоди та політику ключових держав ЄС.