За першу половину 2025 року ЄС збільшив імпорт зрідженого газу з росії на 29 % і витратив на це приблизно €4,48 млрд. За аналогічний період минулого року вартість імпортованого газу з рф становила близько €3,47 млрд. Цифри говорять самі за себе: коли в гру вступають національні економічні інтереси, пафосні декларації про солідарність з Україною швидко відходять на другий план.

Пояснення просте та цинічне — уряди ЄС звертають увагу на дві речі: внутрішня економічна стабільністю і тиск зацікавлених сторін — заводи мають працювати, рахунки платити, виборці вимагають тепла та благ. Коли ж ринок пропонує дешевий і доступніший ресурс, бізнесу байдуже, на те, що проливається кров українців й те на чиїх вона руках. Результат — гроші, які мали б спрямовуватись на стримування агресора, надходять у його скарбницю, фінансуючи його виробництво й загарбницьку війну.

Це не поодинокий випадок. Подібні тенденції з постачанням енергоносіїв чи продажем компонентів для промисловості є сталими для ЄС: санкції існують на папері, але ланцюги постачання та обхідні маршрути працюють ефективніше. І це гіркий урок для України: членство в ЄС — не гарант успіху та безпеки. Навпаки, воно означатиме вхід у клуб, де рішення концентруються в руках сильніших гравців, а національна політика підлаштовується під торгові інтереси об’єднання.

Для нас це питання життєвого вибору. Чи готові ми віддати частину власного суверенітету в обмін на примарні гарантії достатку, коли ці самі партнери продовжують фінансувати ворога? Допомога й політичні декларації — це, звичайно, добре, але регулярні платежі в бюджет агрессора — це реальний щомісячний внесок у воєнну машину росії, який значно перевищує пакети підтримки.

Що це означає для нас? Україні варто ставитися до перспективи членства з холодною обачністю: дружба — так, безумовне приєднання — ні.